Про зв’язок між стільцем та моїм життям. Роки беруть своє чи дають?

Той момент, коли важко почати писати, бо боїшся не порожньої сторінки, а того, що на ній може з’явитись.

Той момент, коли вирішив писати українською, тому що пальці повільніше стрибають по буквах. Хоча різниця? Лише дві літери? У таких дрібницях проривається вплив іншої мови — набирати я вчився російською, мої рекорди в 400+ символів за хвилину — російською. Пальці рухаються повільно і думка встигає структуруватися перед тим як з’явитися на екрані. Любив писати чорнильною ручкою за це.

Мені зараз дуже зле. Задумався, певно, вперше використовую прислівник «зле», а не прикметник. Я так і не вивчив частини мови російською. А от українською, дякуючи Наталі Миколаївні, досі досить добре пам’ятаю.

Чому зараз так? Дуже просто — ламається там, де слабке. Так склалося, що я саме та людина, котра часто помічає баг у процесах, ламає той клятий процес та налаштовує під себе, так, як бачу саме я. Не обов’язково від того усім відразу стане краще. Проте точно стане інакше. А якщо я не зупинюсь — процес буде заламано знову. На щастя, ламати судилося не лише мені — світ то набагато більша і могутніша штуковина, а значить і у моєму бутті є злами та тріщини.

У цьому моменті я включаю музику голосніше, проте все одно чую свої думки. Одна з думок сьогоднішнього вечора — на запитання: «Чи беруть роки своє?» Я відповів: «Скоріш я відчуваю, що дають». І найпростіше мені навести приклад з музикою (а цього року я прослухав лише 37к хвилин музики, що значить на 17% менше ніж минулого). Так от, зараз у мене у навушниках змагаються за мене фановий RHCP (щось із нового альбому), новий трек RZA з характерною назвою Tomorrow, досить сумний Wish you were here - Pink Floyd, куди ж без Ransom (а у нього цілий альбом новий), жорсткі La Coka Nostra, а ще Tren Lokote зі своїм характерним димком і ще, певно, десяток нових для мене виконавців. Так от музика прийшла якраз з роками — раніше я не мав такої кількості наслуханого. Такого розуміння, що подобається і що важливо мені. І це стосується звичайно не тільки музики. У цьому світі ми маємо можливість проживати те, що неможливо відчути духовно — тілесні відчуття: дотик, тепло, усі гормональні вибухи: від приємних мурашок по тілу, до кому в горлі, що з холодом провалюється глибоко у п’ятки. Увесь той досвід, що я мав можливість прожити — то дуже велика і цінна штука, яку роки дають мені. І на щастя багато є відчуттів, які зі мною назавжди.

Мій злам — це створити нове, усвідомити його та передати (делегувати). І передати найважче. Іноді, просто боязно — «вони» ж не справляться. Та й немає «їх». Іноді, процес подобається і віддавати його шкода. А ще буває, що я банально не розумію, що того нового вже забагато для мене одного. Але то все одно відбудеться — з кожною ітерацією, коли я маю схожі відчуття вдається краще, швидше та, думаю, красивіше.

На цьому моменті, певно, легко зловити відчуття, що це все важко читається. Що ж, я не зручна людина. І раніше мав з цього приводу досить багато переживань — зі мною ж точно щось не так! Але з плином часу я все більше знаходжу тих людей, котрим якраз з таким мною дуже навік ок, а комусь навіть по кайфу. Тому закінчу допис історією про стілець.

Сьогодні, коли повернувся з роботи додому мене зустрічали 13-15 градусів тепла і розібраний стілець. Якась дуже базова модель, яка від часу почала трохи розлазитися, навіть від мого не дуже активного використання. Я ж, плануючи поїздку на 3-5 днів, вирішив, що перед нею саме час склеїти стільця і залишити сохнути. І коли сьогодні зранку я спробував зібрати його до купи — виявилось, що поспішаючи у дорогу, я одну з балок приклеїв не тою стороною. Тож розібрав усе назад — завтра буде наступний етап. А поки — я сиджу під ковдрою, радіючи, що навіть без електрики можу слухати музику та писати текст. А ці дві активності дуже багато для мене значать